Polina is 25 years old, her son Sasha is 3 years old

ENGLISH

Polina is 25 years old, her son Sasha is 3 years old. Evacuated with Sasha’s grandmother and aunt.

Route: Ukraine – Zagreb, Croatia. 1900 km from home

“I worked as a content manager; my husband is an agribusiness owner. On February 23, I worked as usual. An acquaintance told me that trains full of Russian soldiers had arrived in Donbas. It was hard for my husband and I to believe it and we calmly went to bed.

On February 24, at 5:00 a.m., my friend called me, but I was asleep and did not answer. After 40 minutes, I was woken up by a call from my dad—he said that a military unit had been blown up not far from us. The war began.

There were huge queues at gas stations, people hurriedly packed their bags and left. A friend called my husband and said that Russian tanks were coming from Crimea. We were occupied almost immediately. Fighter jets and missiles flew above us. During the time we spent in the occupation, the Russians did not let a single humanitarian vehicle with food and medicine through. On Evacuation Day, we prepared a lot of food because we heard that the Russian soldiers at the posts were very hungry and we hoped this would help. We left in the direction of Ukraine, and there were checkpoints every 50 meters. Soldiers took food, soldiers took sneakers from the driver of the car in front of us. We reached Lviv and stayed there for 2 weeks while we waited for the volunteer bus to Zagreb. The volunteers told us about a hostel for Ukrainian mothers with children, which was organized by Croats to help Ukrainians. We agreed because the conditions for children were good.

I am very lonely and sad that my husband could not go with us.

My husband says the Russians are searching homes, they had already searched ours. They are looking for Ukrainian soldiers who fought on the side of Ukraine in 2014. One of my friends was beaten at the border because his brother is now fighting in the Armed Forces.

My son is 3 years old and I don’t tell him about the war. It seems to me that at such an age it is not necessary to bring up hatred for anyone. When he grows up, we will definitely talk about it and look at it from different angles, but now I don’t want to traumatize his psyche.

*The texts were edited by the English language editor

UKRAINIAN

Поліна 25 років, син Сашко 3 роки. Евакуювалися з бабусею та тіткою сина.

Дорога: Україна-Хорватія, Загреб. 1900 км

“Я працювала контент-менеджером, мій чоловік – власник агробізнесу. 23 лютого я працювала як завжди. Хтось із знайомих розповів, що на Донбас приїхали потяги, повні російських солдатів. Нам із чоловіком було важко повірити в це і ми спокійно лягли спати.

 24 лютого о 5:00 мені зателефонувала подруга, але я спала і не відповіла. Через 40 хвилин мене розбудив дзвінок тата – він сказав, що підірвали військову частину недалеко від нас. Почалася війна.

 На заправках були величезні черги, люди поспіхом збирали валізи та виїжджали.

 Моєму чоловікові зателефонував друг і сказав, що з Криму йдуть російські танки. Нас окупували майже одразу. Над нами літали винищувачі та ракети. За час, що ми провели в окупації, росіяни не пропустили жодного гуманітарного автомобіля з продуктами та медикаментами. У День евакуації ми приготували багато їжі, оскільки чули, що російські солдати на постах дуже голодні і ми сподівалися, що це допоможе. Ми виїхали у бік України, блок посади були кожні 50 метрів, солдати забирали їжу, у машини перед нами солдати забрали кросівки у водія.Ми доїхали до Львова і зупинилися там на 2 тижні, доки чекали на волонтерський автобус до Загреба. Волонтери нам розповіли про хостель для українських мам із дітьми, який організували хорвати, аби допомогти українцям. Ми погодилися, бо умови для дітей були добрими.

Мені дуже самотньо, що мій чоловік не міг поїхати з нами.

Чоловік розповідає, що росіяни обшукують удома, у нашому теж уже були, вони шукають українських військових, які у 2014 році воювали на боці України. Одного мого друга побили на кордоні через те, що його брати зараз воює у ЗСУ.

Моєму синові 3 роки і я йому не розповідаю про війну. Мені здається, що у такому віці не потрібно виховувати ненависть до всіх. Коли він виросте, ми обов’язково про це поговоримо та розглянемо з різних боків, але зараз я не хочу травмувати його психіку.