Nastya, 26 years old

ENGLISH

Nastya, 26 years old. Evacuated with her boyfriend from occupied territory.

Route: Kharkiv, Ukraine – Circuny, Ukraine – Belhorod, Russia – Riga, Latvia – Split, Croatia. 3583 km from home

“On the evening of February 23^rd, my boyfriend and I were watching the news. They said that starting the day after, we should introduce martial law after Russia’s declaration of LDPR independence.

That same evening, my mother packed her things and went to a nearby city, Poltava.

At 5:30, my mother called and said “it has begun.” We gathered all the necessary things and went to my boyfriend’s parents’. We were the only ones who evacuated to the Russia side.

It was really a bad evacuation plan.

In Circuny, my boyfriend’s parents have a very large house with a nice basement. We thought we would be gone for a day. There were 20 people in that basement, and we sat there for 12 nights. We didn’t have electricity, water, or mobile communication. Little by little, we were going crazy because we were constantly sitting in the dark. There was a large bar in the basement, which we later emptied in order to somehow fall asleep, even drinking ethanol. We read the news, waiting for them to write that Circuny was free. But this did not happen and we decided to get out of the bomb shelter.

One evening, a shell flew into our house. This projectile actually saved us, because after that, everyone understood that we had to leave. For a moment, I even accepted the fact that I would die and that it was normal. The only thing I wanted was for it to happen very quickly.

I remember how it flew into the house. It was very strong and I felt a vibration all over my body. My cat was with me at that moment, then she lay down for three days. She probably took away all the fear that I had. And then she died—apparently, she couldn’t stand it. After our escape, we decided to leave in the direction of Kharkiv. I read all the instructions on what to do to avoid being shot—lower the windows, hang white flags, write “children”. We had a Mercedes and 2 electric cars. We decided to use the electric cars so that there would be no value in taking them from us, because they would run out of battery.

That day, when we were leaving for Kharkiv, the Russians set up a new checkpoint and did not let us through. It felt like hope had died. That day we slept around 20 hours.

The next day, we decided to leave for Russia. It was March 8. With our windows down, white flags, etc., we drove the Mercedes. When we were driving, we saw the results of all the explosions for the first time-you know all the streets—the post office had burned down, the store where I bought groceries had burned down. There seemed to be no more memories. And there was such a smell of burning, and you understood that this is what war smells like.

We reached the border with Belgorod, the Ukrainian border was no longer there.

We saw equipment at the border—an endless convoy of equipment. You understand that all this is coming to your house to kill. When we passed through, we went to Riga, Latvia. The parents stayed there. And we went to Split.”

*The texts were edited by the English language editor

UKRAINIAN

Настя, 26 років, евакуювалася з хлопцем із окупованої території

Шлях: Харків, Ураїна-Циркуни, Україна-Бєлгород, Росія-Рига, Латвія-Спліт, Хорватія. 3583 км від дому

“23 лютого ввечері ми з хлопцем дивилися новини, де говорили, що з завтрашнього дня маємо запровадити військовий стан після заяви Росії про незалежність ЛДНР.

Того ж вечора моя мама зібрала речі і поїхала до сусіднього міста, Полтави.

О 5:30 мама зателефонувала та сказала “почалося”.Ми зібрали всі необхідні речі та поїхали до батьків хлопця. Ми були єдиними, хто евакуювався у бік Росії. То справді був поганий план евакуації.

У циркунах у батьків хлопця дуже великий будинок, з гарним підвалом. Ми думали, що поїхали на один день. У нашому підвалі було 20 людей, ми сиділи там 12 ночей. У нас не було електрики, води та мобільного зв’язку.Потихеньку ми починали божеволіти, через те, що сиділи постійно в темряві. У підвалі був великий бар, який ми згодом спустошили, щоб хоч якось заснути, пили навіть спирт. Ми читали новини, чекали, коли напишуть, що звільняють Циркуни. Але цього не відбувалося

 І ми вирішили вийти зі сховища.

Одного дня ввечері до нашого будинку прилетів снаряд. І цей снаряд врятував нас, бо після цього всі зрозуміли, що треба виїжджати. Якоїсь миті я навіть змирилася з тим, що я помру і що це нормально. Єдине чого я хотіла – щоб це сталося все дуже швидко.

Я пам’ятаю, як прилетіло до хати. Це було дуже сильно, і я відчула вібрацію всім тілом. Моя кішка була зі мною в цей момент, потім вона три дні лежала пластом, мабуть вона забрала весь той страх, який у мене був. А потім померла, мабуть, не витримала. Після прильоту ми вирішили виїжджати у бік Харкова. Я прочитала всі інструкції, що робити, щоб не розстріляли – опустити вікна, вивісити білі прапори, написати “діти”. У нас був Мерседес та 2 електрокари. Ми вирішили їхати електро, щоб не було цінності їх у нас забрати, тому що вони розрядяться.

того дня, коли ми виїжджали до Харкова, росіяни поставили новий блок пост і не пропустили нас.Відчуття було, що померла надія. Того дня ми проспали годині 20.

Наступного дня ми вирішили виїжджати на Росію.

Це було 8 березня. опущені вікна, білі прапори та ін. Ми цього разу поїхали на мерседесі. Коли ми їхали ми вперше бачили результати всіх вибухів – ти знаєш усі вулиці – ось пошта згоріла, магазин де я купувала продукти – згорів. Спогадів більше начебто немає. І такий запах гару, і ти розумієш, що так пахне війна.

Ми доїхали до кордону з Білгородом, українського кордону вже не було.

ми бачили техніку на кордоні, нескінченний конвой техніки, і ти розумієш, що все це їде до тебе додому вбивати. Коли нас пропустили, ми поїхали до Риги, Латвії. Батьки залишились там. А ми поїхали до Спліту.”